Навіщо аспіранту науковий керівник у час ШІ: пояснення для вступників

16 вересня 2026, 13:39 ·582 слівредакція

Під час вступної кампанії до аспірантури дослідницька пропозиція стає не просто формальним документом, а способом побачити, хто з науковців зможе супроводжувати майбутнього дослідника. Директор Інституту післядипломної освіти Академії фінансового управління Яна Олійник пояснює, чому навіть у часи відкритих баз і штучного інтелекту керівник залишається потрібним.

Вступна кампанія до аспірантури триває, і на іспитах із спеціальності обговорюють дослідницькі пропозиції майбутніх аспірантів. Ідеться про напрями досліджень і про те, хто з науковців міг би працювати з кожним вступником.

Питання, чи потрібен сьогодні аспіранту науковий керівник, не таке дивне, як здається. Інформації навколо більше, ніж будь-коли: міжнародні бази, відкриті репозитарії, статистика, онлайн-бібліотеки. Штучний інтелект за кілька секунд може пояснити концепцію, допомогти зорієнтуватися в літературі, запропонувати методи чи структуру пошуку.

Водночас дисертація — це самостійне дослідження аспіранта. Підхід, за якого науковий керівник фактично «робить» дисертацію разом зі здобувачем, неприйнятний.

Нормативна модель підготовки PhD дає відповідь. Порядок підготовки здобувачів, затверджений постановою КМУ №261, передбачає власне наукове дослідження аспіранта під науковим керівництвом. Керівник консультує щодо змісту і методології дослідження, спрямовує роботу над дисертацією та контролює виконання індивідуального плану. Тобто це не модель «керівник знає, аспірант виконує».

Ця логіка має значення вже на етапі вступу. Порядок прийому-2026 передбачає можливість презентації дослідницьких пропозицій через заслуховування, обговорення та оцінювання наукового повідомлення вступника. Тож дослідницька пропозиція — не просто ще один вступний документ: вона показує, про що людина хоче думати наступні кілька років, і хто з науковців справді здатен її в цьому супроводжувати. Прізвище наукового керівника в наказі ще не означає наукового керівництва.

Яна Олійник згадує власний досвід роботи над докторською дисертацією. Вона застосувала інституціональний підхід до дослідження організації бухгалтерського обліку й захопилася настільки, що написала цілий розділ про теоретичні засади інституціоналізму. Її наукова консультантка Людмила Геннадіївна Ловінська сказала: «Яно, якщо цього не знаєте Ви, це не означає, що цього не знають інші». Після цього авторка повернулася до роботи з іншим питанням: не «що таке інституціоналізм?», а що саме дає інституціональний підхід для розуміння організації бухгалтерського обліку.

Схожу пастку, за її словами, часто видно в дисертаціях: аспірант щось відкрив для себе і щиро вважає це науковою новизною. Саме тому науковий керівник потрібен не як джерело інформації — у XXI столітті цього замало. Він потрібен як людина з дослідницьким досвідом, здатна допомогти відрізнити нове для аспіранта від нового для науки: сказати, що це вже давно відомо, запитати, що тут власне ваше, зупинити, коли дослідник захопився красивою, але другорядною конструкцією, а іноді, навпаки, побачити перспективну думку, повз яку він сам майже пройшов.

Тому вибір наукового керівника починається значно раніше, ніж наказ про його призначення. В ідеалі — тоді, коли ми бачимо дослідницький задум і напрям наукового пошуку вступника та співвідносимо їх із науковими інтересами, публікаціями й реальною дослідницькою компетентністю потенційного керівника. Сам задум ще буде уточнюватися і змінюватися, і це теж частина майбутньої спільної роботи.

Особливо зараз, коли інформація перестала бути дефіцитом. ШІ дедалі краще відповідатиме на запитання «що відомо?», але наука починається трохи далі — з питання «а чого ми ще не знаємо?». І, можливо, одна з найважливіших ролей хорошого наукового керівника — навчити молодого дослідника бачити різницю між цими двома питаннями.