Екологічна ціна розмінування: чому не все варто очищати

Кожен гектар, який розміновують або вирішують не розміновувати, має свою екологічну ціну. Ігнорувати цей факт означає надавати погану послугу і донорам, і урядам, і громадам. Якщо протимінна діяльність має серйозно ставитися до довкілля, спершу треба чесно говорити про компроміси та реальну вартість відповідального підходу.

Протимінна діяльність охоплює всі аспекти життя країни, ураженої мінами. Безпека потрібна, щоб відбудувати школу, звести лікарню, прокласти дорогу чи зорати поле. Водночас це і екологічне питання, навіть якщо так його не завжди розглядають.

В Україні, зокрема, пропонували випустити «зелені» облігації для вітрових електростанцій на замінованих територіях. Ідея полягає в тому, щоб очистити невелику ділянку під турбіну, дозволити їй виробляти електроенергію та приносити дохід, який поступово фінансуватиме розмінування решти поля. Це приклад того, як відновлювана енергетика може фінансувати очищення земель, створюючи стале джерело енергії.

На іншому кінці спектра — руйнування Каховської дамби 6 червня 2023 року. Тоді вивільнилося близько 18 кубічних кілометрів води, що затопило міста та сільськогосподарські угіддя нижче за течією Дніпра. Потужний потік зрушив з місця міни та нерозірвані боєприпаси, переніс їх разом із паливом і хімікатами на території, які не були нанесені на мапи. Через це фахівці не могли безпечно дістатися затоплених земель, а самі боєприпаси з часом виділяють у ґрунт хімічні речовини. Навіть стандартний метод знищення — відкрите спалювання — означає викид токсичних речовин в атмосферу.

Не всі забруднені території потребують очищення. Після Першої світової війни Франція оголосила частину колишніх полів битв «Червоною зоною» (Zone Rouge) — територіями, надто небезпечними або надто дорогими для очищення. Тоді вона охоплювала понад 1000 квадратних кілометрів, нині — близько 100. Ця територія стала однією з найбагатших на біорізноманіття у Франції. Подібна ситуація з корейською демілітаризованою зоною: десятиліття без людського втручання зробили її прихистком для рідкісних видів.

Це не аргумент проти розмінування, а аргумент за те, щоб для кожної території ставити питання: чи не забезпечить залишення землі нерозмінованою кращий екологічний результат, ніж очищення? В Україні для цього можна було б розширити інструмент GRIT — національну цифрову платформу, створену Українським центром гуманітарного розмінування та Міністерством економіки за підтримки ПРООН. GRIT уже використовує понад тридцять шарів даних — від мінних полів до супутникових знімків — і за допомогою штучного інтелекту визначає пріоритети розмінування. Логічним кроком було б використати ці дані для визначення територій, які доцільно залишити як довгострокові «червоні зони».

Машини для розмінування підвищують темпи очищення, але вони також подрібнюють ґрунт, руйнують кореневі системи та вивільняють накопичений вуглець. В Афганістані таким способом було знищено родючі землі, коли верхній шар ґрунту розніс вітер. Це не означає, що треба відмовитися від техніки, але її застосування потребує планування з урахуванням типу ґрунту, пори року та погодних умов. Навіть прості заходи — внесення добрив, висівання швидкорослих покривних культур після проходження машини — можуть допомогти ґрунту відновитися.

Час також важливий. Деякі боєприпаси вже зараз забруднюють ґрунт і воду, інші почнуть руйнуватися через тридцять років, а деякі не спричинять суттєвого забруднення ніколи. Тому постає питання: чи варто очищати територію зі складними боєприпасами сьогодні, завдавши значного впливу довкіллю, чи зачекати десять років, поки технології стануть безпечнішими? Те саме стосується ризику для саперів: кожне завдання має фінансову вартість і реальний ризик для життя людини. Якщо через п'ять років з'являться безпечніші автономні альтернативи, це непростий розрахунок, але робити його треба чесно.

Зміна клімату ускладнює ситуацію. Екстремальна спека прискорює руйнування вибухонебезпечних предметів, а повені та зсуви переносять забруднення з відомих територій у місця, де ніхто не очікує його знайти. В Україні, де є легкі пластикові міни ПФМ-1 («метелик»), паводкові води можуть розносити їх далеко за межі нанесених на мапи небезпечних зон, як це сталося після руйнування Каховської дамби. Найбільший ризик — не те, що загрози стають небезпечнішими, а те, що ми перестаємо знати, де вони знаходяться.

Якщо система протимінної діяльності ООН вирішить, що екологічно відповідальне програмування має стати стандартом, це законний вибір, але він не безоплатний. Переорієнтація десяти відсотків робочого часу керівників програм на екологічні питання у понад двадцяти програмах коштує від кількох сотень тисяч до мільйона доларів на рік. Помірні інвестиції в кращі дані та інструменти планування можуть зменшити ці витрати, але хтось має ухвалити рішення про такі інвестиції та пояснити донорам, що вищі екологічні стандарти означають вищу ціну.

Десять років тому ініціатива Greening in the Red породила добрі наміри, але майже нічого більше, бо не була інтегрована в стратегію та не мала фінансування. Урок простий: службова записка із закликом старатися більше — це не політика.

У цьому секторі ніщо не є таким простим, як «міни — це погано, розмінування — це добре». Огороджена міна на колишній лінії фронту сьогодні становить незначну загрозу, але через двадцять років, коли огорожі не буде, вона стане зовсім іншою проблемою. Водночас кілька розкиданих мін на землі, яка більше ніколи не використовуватиметься, можуть завдавати довкіллю меншої шкоди, ніж спалене пальне і техніка для їхнього вилучення.

Якщо протимінна діяльність серйозно ставиться до довкілля, це має проявлятися у трьох речах: у баченні, у стратегії та в ресурсах, виділених для її реалізації. Усе інше — лише добрі наміри без плану досягнення чіткого результату.